"Ти - нереальна реальність"
Боягузливий промінь сонця сором’язливо заглядає у вікно. Тишу пронизує абсурдна до болю мелодія: Фліт «їжачок ». Будильник. Під інше б не прокинулась. В душі все те ж похмілля від самотності.
Сьома ранку. Пари. Вдягти звичну посмішку і ввічливо спілкуватися з іншими. Монотонна думка в голові: «Набридло… набридло… набридло…»
Метро. Сонні очі. Злі гримаси. Звичний маршрут. До цієї пори досі не розумію, що мене змусило вийти. Йшла за течією людей, яка несла мене у невідомість, але я й того не помічала. Моя свідомість летіла в незвідану прірву власних думок.
Поштова площа – боже мій, що я тут роблю? Одна! О дев’ятій годині ранку! «Божевільна… божевільна… божевільна», - той самий монотонний голос думок.
Біль в душі прогресував так як і вчора, ноги не слухали розум і йшли своїм шляхом. Думки в тумані. Міст. Дивлячись на швидкі гіпнотизуючі води Дніпра відчула, як поряд пронісся не знайомий звук. Хвилиною пізніше звук отримав форму і став схожим на слова. Монотонна думка змінилась раціональною: « до мене говорять. Хто?» лінивий поворот головою вправо – нікого. Такий самий лінивий поворот вліво – нікого…
Образ перед очима. Тепла зовнішність, приємна і чимось чаруюча. Тонка лінія пухкеньких губ гармонійно доповнює чорні очі. Чорні, як шоколад з відтінком ночі, але нічого злого в них. Два півмісяця – брови, густими стежками увінчали обличчя. Ніс царів величаво доповнює образ розумного, трішки зазнайкуватого молодого юнака. Його вії наче крильця метеликів зачаровано здіймалися то вверх, то вниз. Краплина грубості і кремезності його силуету додавала мужності та чоловічої сили в загальний вигляд.
Стоп. Ще раз поворот головою вліво – хлопець!? Його «привіт» повернуло реальність за мить. Вся інформація, яку я так старанно викидала з голови миттєво розташувалася в алфавітному порядку в шафах розуму. Безглуздо, розумію це лише зараз, подивилась в усі сторони наче шукаючи того, до кого він насправді звертається, чи шукаючи очима його товаришів, які стоячи не далеко глузують з флірту і моєї реакції. Збагнувши, що нас лише двоє та нікого поруч, у відповідь промямлила, щось типу: « я.. хто..чому…»
Гулкий сміх, як весняна веселка повернув мені впевненість, наче ляпас який змусив дихати життям цього моменту. Незнайомець запропонував зіставити йому компанію. Він хотів пройтися вулицями міста і послухати про що воно сьогодні говорить. Зніяковівши, досі не розумію чому, але я погодилась.
Через декілька хвилин ми говорили про вітер, який бігаючи старими вулицями про щось пліткує з сонними будинками. Згодом,тримаючись за руки ми губилися у промінцях сонця. Сміючись з кумедних вбрань перехожих ми не пам’ятали про час. Купляючи величезну кількість повітряних кульок , щоб відпустити їх на очікувану ними волю, ми не жалкували грошей. Обіймаючись і притискаючись до солодких ліній вуст один одного ми не шкодували про те, що знайомі для поцілунків замало. Розповідаючи про мрії, про ті самі найзаповітніші, ми не шкодували, що знаємо один про одного лише те, що студенти, навчаємося на другому курсі в одному місті. Ми не знали імен один одного, але зв'язок між нами встановився настільки міцний, що нам і не потрібно було їх знати. Вірші зривалися з вуст, щирі посмішки зігрівали, ласкаві очі заворожували. Ми тонули в чаші задоволення. Весь день пройшов для нас казкою веселкового кольору. Наш день підійшов до кінця у парку. Вкритий солодом туману він тонув у сотні теплих вогників. Спустившись в підземне царство – метро ми міцно стиснув руки один одному, насолодившись поглядами розійшлись в різні сторони, такою була домовленість. Якщо доля захоче, то ми зустрінемося, інакше не можливо. Хотілось плакати відпускаючи тендітно-довгі пальці, але його посмішка в уяві не дозволяла зронити й сльозинки.
Наступного дня ранок здався мене чарівно-загадковим, сонечко вабило своїми променями, які кликали мене туди, на вулиці, в життя! Легко та спокійно, з свіжістю в серці я підкорилася бажанням всесвіту щодо мене.
Іноді, блукаю нашими з ним вулицями, слухаю вітер, може він нашепче мені про нього?! Та вітер лише грайливо кружляв навколо. Поринаючи у спогади нашої прогулянки я наповнююся рудим світлом, що виникає всередині мене. Долі не заманулося звести нас знову, та я не тримаю на неї зла і точно знаю, що він теж.
Романтична історія, яка трапилася зі мною в момент зневіри і розчарування врятувала дівочу душу, зірка надії вселила радість, яка стала не частим гостем для мене. Мій любий друже, ти став вигадкою в реальності. Так довго чекала і ти встиг. Можливо ти й правда був лише моїм сном?! Ні, адже я чітко пам’ятаю биття твого серця і подих!
Ксенія Руда-Весна